Утворення СРСР.

Х рр.

3. Політика українізації та її протиріччя

1. Суспільно-політичне життя УСРР у 20-ті рр. було вкрай суперечливим. В умовах непу лібералізація виявлялася в певній мірі лише в економічній сфері. У сфері політичній неухильно зберігалася монополія Комуністичної партії на владу. Деякий плюралізм думок в ідеологічній сфері перебував під жорстким контролем партійного апарату. При цьому основні тенденції часів громадянської війни, спрямовані на придушення інакомислення і усунення суперників Компартії за впливи на маси, зберігалися і продовжувалися. Особливо жорстоко переслідувалися політичні опоненти Комуністичної партії. У травні 1921 р. в Україні відбувся гучний судовий процес над керівниками УПСР, а у 1922 р. процес над меншовицьким “Південним центром”. Діяльність же єдиної легальної опозиційної партії в УСРР УКП всіляко обмежувалася, і більш того, під тиском КП(б)У у березні 1925 р. УКП заявила про саморозпуск.

Жорстоко придушувався в Україні і селянський повстанський рух, який набув нової сили з кінця 1920 – весни 1921 рр., в умовах глибокої політичної кризи. Проте на кінець 1921 р. повстанський рух в Україні практично було придушено, в значній мірі завдяки голоду. У вересні 1921 р. було розгромлено махновський рух.

Жорстокими репресивними заходами більшовикам вдалося утримати владу, а позитивні зрушення непу стабілізували ситуацію. У 20-ті рр. спостерігалося деяке послаблення тоталітарного характеру більшовицького режиму, окрім сили, застосовували і більш гнучкі методи. Так у боротьбі із впливом церкви і релігії на маси Компартія підтримала Українську автокефальну православну церкву, яка існувала у 1921 – 1930 рр., з метою внести розкол у православну церкву в Україні, але у середині 20-х рр. і проти УАПЦ почалися репресії.

2. На початку 20-х рр. особливої актуальності набуло питання про визначення державного статусу радянських республік, їх взаємовідносини, особливо із центром. Формально УСРР була юридично незалежною державою, а її відносини з іншими радянськими республіками були побудовані на основі різних договорів і угод, що характеризувалося як договірна федерація. Так, 1 червня 1919 р. було укладено військово-політичний союз радянських республік, а наприкінці 1920 р. між УСРР і РСФРР було підписано двосторонній договір, який закріпив уже оформлені відносини. Але державний суверенітет УСРР був дуже вузький, бо спільне політичне керівництво здійснювала РКП(б). Тому між центральними відомствами РСФРР і Україною нерідко виникали суперечності, існувала напруженість. Центр нерідко нехтував суверенними правами України, що викликало протести з боку частини керівництва України. Щоб подолати ці недоліки, з ініціативи України почалися переговори між партійно-державним керівництвом України і Росії.



Влітку 1922 р. працювала комісія ЦК РКП(б) на чолі із Сталіним (нарком у справах національностей). 23 – 24 вересня 1922 р. було затверджено розроблений нею проект, який дістав назву – план “автономізації”. За цим проектом всі радянські республіки входили до складу РСФРР на правах автономії, а центру надавалися великі повноваження. Керівництво УСРР сприйняло цей план неоднозначно. Х. Раковський (у 1919 – 1923 рр. голова РНК УСРР) рішуче виступив проти плану “автономізації”, а Д. Мануїльський (у 1921 – 1923 рр. перший секретар ЦК КП(б)У) підтримав цей план. В.І. Ленін виступив проти плану “автономізації”, запропонувавши, щоб усі радянські республіки на рівних увійшли до союзної держави, де б суверенітет було виважено розподілено між центром і республіками.

10 грудня 1922 р. у Харкові VII Всеукраїнський з`їзд Рад схвалив рішення про створення СРСР. 30 грудня 1922 р. у Москві I Всесоюзний з`їзд Рад проголосив утворення СРСР, формально за ленінським планом, а фактично був реалізований сталінський план “автономізації”.

3. На початку 20-х рр. особливої актуальності набули і питання національної політики, що конче потрібно було Комуністичній партії для зміцнення її влади в національних регіонах. У 1923 р. ХІІ з`їзд РКП(б) у сфері міжнаціональних відносин проголосив політику “коренізації”, яка в Україні дістала назву “українізації”. Політика українізації передбачала: виховання кадрів з представників корінної національності в дусі відданості комуністичній ідеології, впровадження в роботу апарату управління мови корінної національності, розширення мережі навчальних закладів із навчанням рідною мовою, а також розвиток національної культури. Але справжня сутність українізації була в тому, щоб закріпити владу Компартії в Україні і перебудувати ідеологічну сферу на засадах комуністичної ідеології.

Тому ставлення до українізації, особливо з боку членів КП(б)У, де українці становили 25%, було неоднозначним. Сильним виявився і опір українізації. У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив із “теорією” про боротьбу двох культур в Україні. Двозначною була позиція Л. Кагановича, який у 1925–1928 рр. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Але частина українських комуністів з ентузіазмом підтримала курс на українізацію.

Керівництво і практичне проведення українізації в значній мірі здійснював наркомат освіти УСРР, а його в 20-ті – на початку 30-х рр. очолювали переконані прихильники українізації, у 1924 – 1927 рр. – О. Шумський, у 1927 – 1933 рр. – М. Скрипник. Особливо рішуче діяв Шумський, який у 1926 р. звернувся з листом до Сталіна, вимагаючи прибрати Кагановича з України і замінити його Чубарем. У відповідь Каганович звинуватив Шумського в націоналізмі. Кампанія критики Шумського скоро перейшла у відверте цькування. Шумського зняли з посади наркома і вислали за межі України. Так з'явився “шумськізм”.

Одне із звинувачень Шумському було в тому, що він підтримав “національний ухил” М. Хвильового. Саме Хвильовий започаткував літературну дискусію у 1925 – 1927 рр., в якій йшлося про шляхи розвитку української літератури, про необхідність широкого використання досягнень європейського мистецтва, а не тільки однобічно орієнтуватися на російську культуру. Тому було висунуте гасло: “Геть від Москви! Дайош Європу!” У 1926 – 1927 рр. М. Хвильового звинуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу партії. Так з'явився “хвильовізм”.

На початку 1928 р. в журналі “Більшовик України” з’явилася стаття М. Волобуєва, в якій була піддана критиці економічна політика ВКП(б) в Україні і доводилося, спираючись на факти, що Україна залишається, як і раніше, економічною колонією Росії, що українська економіка може розвиватися самостійно. Погляди Волобуєва також були засуджені. Так з'явилася “волобуєвщина”.

Проте, незважаючи на всі суперечності, українізація приносила вагомі здобутки. Відбувалася посилена українізація партії і державного апарату. Якщо в КП(б)У українців було у 1922 р. – 23%, то у 1933 р. вже близько 60%. У ЦК КП(б)У українців було у 1924 р. – 16% , у 1930 р. – 43% . У 1929 р. в УСРР діяло з українською мовою навчання: 80% шкіл, більше 60% технікумів, 30% інститутів. Періодичні україномовні видання у 1922 р. становили не більше 10, у 1933 р. з 426 видань україномовних було 373.

Складовою українізації став розвиток культури і мови представників інших народів, які проживали в Україні. У 1925 р. в УСРР з 28 млн населення українці становили 22 млн, а інші – 6 млн. Було відкрито сотні шкіл з національними мовами навчання, десятки національних театрів, періодичних видань. У місцях компактного проживання національних груп неукраїнського населення було створено 12 національних районів і 538 сільських рад (болгарських, грецьких, єврейських, німецьких, польських та ін.).

Взагалі здобутки українізації були дуже значні. Особливого розвитку дістала українська культура, література, мистецтво, які в 20-ті рр. пережили справжнє відродження і розквіт. Видавалися десятки альманахів, збірників, журналів. Існували десятки літературно-художніх об`єднань: “Гарт”, “Плуг”, “Ланка”, “Молодняк”, “Авангард”, ВАПЛІТЕ та ін. Діяли О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, М. Рильський, В. Сосюра, Г. Тичина, М. Хвильовий та ін. У ці ж роки діяв театр Леся Курбаса “Березіль”, уславився кінематограф О. Довженка (фільми “Арсенал”, “Звенигора” та ін.). Тобто українізація не піддається однозначному оцінюванню, проте вже на початку 30-х рр. починається процес її згортання, а на кінець 30-х рр. фактично вона ліквідовується.

32. Протиріччя соціально-економічного розвитку УРСР наприкінці 20-х – у 30-ті рр. “Великий перелом”

1. Суцільна масова колективізація та її наслідки. Голод 1932–1933 рр.

2. Суперечності індустріального зростання 30-х рр.

1.На 1927–1928 рр. економіка СРСР була відбудована. Актуальними стали питання подальшого розвитку економіки.

У сільському господарстві пріоритет віддавався поширенню форм колективного господарювання на селі. Тим більше, що на 1928–1929 рр. неп на селі фактично згортається. Причиною цього стала хлібозаготівельна криза 1927–1928 рр. (закупівельні державні ціни на зерно не задовольняли селян). Подібна криза була у 1925–1926 рр., але тоді її подолали економічними заходами. Взимку 1928 р. з ініціативи Сталіна до селян, що відмовлялися продавати державі хліб, застосовувалися репресії (арешти, конфіскації). Через рік усе повторилося.

У травні 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив план економічного розвитку України в роки першої п’ятирічки, на кінець якої передбачалося об’єднати в колгоспах селянських господарств: по СРСР – 18–20%, а в Україні – 30%. Це були напружені, але достатньо реалістичні показники. Проте наприкінці 1929 р. Сталін висуває гасло про проведення суцільної масової колективізації у найближчі строки і ліквідацію куркульства як класу. 5 січня 1930 р. з`являється постанова ЦК ВКП(б) про “Темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву”, за якою в Україні планувалося завершити колективізацію восени 1931 р. або навесні 1932 р. Проте партійно-державне керівництво УРСР (С. Косіор та ін.) проголошує ще більш високі темпи, за якими колективізацію Степу планувалося завершити навесні 1930 р., а всієї України восени 1930 р. Селяни в масі своїй не хотіли йти до колгоспу, тому тільки грубе насильство сприяло дотриманню проголошених темпів колективізації.

Темпи колективізації: на кінець січня 1930 р. – 15,4% селянських господарств; на 1 березня 1930 р. – 62,8%; на осінь 1930 р. – 20%; на 1 січня 1931 р. – 34,4%; на 1 листопада 1931 р. – 69,3%; на 1937 р. – 96%.

Примусова колективізація у січні–лютому 1930 р. зустріла впертий опір селянства, доходило навіть до збройних повстань. Стався масовий забій худоби, поголів’я зменшилося майже наполовину. Опір був настільки сильним, що на початку березня 1930 р. Сталін в газеті “Правда” опублікував статтю “Запаморочення від успіхів”, в якій звинуватив місцеві кадри. Також було опубліковано Примірний статут сільськогосподарської артілі. Селянам дозволили мати корову, дрібну живність, присадибну ділянку. Це дещо заспокоїло селянство. Селянам дозволили виходити з колгоспів, тому до кінця 1930 р. спостерігався відтік, але у 1931 р. починається нове прискорення темпів колективізації, але тепер уже переважно економічними методами, через податки. Селянство знову “потягнулося” до колгоспів. Одночасно заможних селян та тих, хто чинив опір колективізації, розкуркулювали. Усього за роки колективізації розкуркулили в Україні приблизно 200 тисяч селянських господарств, що разом із членами родини становило 1,2–1,4 млн чоловік, з яких 860 тисяч виселили на Північ і до Сибіру (“спецпереселенці”).

Примусова колективізація не підвищила ефективність сільськогосподарського виробництва. Селяни не хотіли працювати в колгоспі. Державні хлібозаготівлі становили: у 1930 р. – 400 млн пудів хліба; у 1931 р. – 380 млн пудів хліба; у

1932 р. – 195 млн пудів хліба.

У 1932 р. ситуація склалася катастрофічна. Продуктивні сили села були підірвані. На весну 1932 р. засіяли трохи більше половини посівних площ, до цього ж додалися безгосподарність, небажання селян працювати. Реальною ставала загроза голоду. Почалися крадіжки на колгоспних полях. Сталін власноручно написав Закон про охорону соціалістичної власності від 7 серпня 1932 р., який у народі дістав назву “Закон про п’ять колосків”. За цим законом за крадіжку присуджували розстріл або позбавлення волі не менш ніж на 10 років із конфіскацією майна. Окрім іншого, зрив державного плану хлібозаготівель у 1932 р. (останній рік п’ятирічки) примусив керівництво до надзвичайних заходів. У зернові райони СРСР були направлені надзвичайні комісії. Молотов очолив хлібозаготівельну комісію ЦК ВКП(б), направлену в Україну у 1932 р. Комісія діяла дуже жорстоко. Проводилися подвірні обшуки, конфіскація усього продовольства. Припинялося постачання товарів. Жорстоким репресіям піддавалися місцеві кадри. Сільські райони оточувалися кордонами військ. Тобто селян свідомо прирікали на голод, бо врожай 1932 р. (88% від середнього врожаю за 1926–1930 рр.) був достатнім для забезпечення України продовольством. Голод у значній мірі був штучний, по суті як виховний засіб проти антиколгоспних настроїв селянства. У результаті у 1932–1933 рр. в Україні голод набув жахливих розмірів (до 1988 р. в радянській літературі про нього не згадували). Кількість жертв голоду становила від 3 до 4,5 млн чоловік, у інших джерелах – до 7–8 млн чоловік.

Воєнно-комуністичні методи управління сільським господарством, які переважали в політиці держави на селі на початку 30-х рр., виявили свою економічну та політичну недоцільність. У 1933–1934 рр. сталінське керівництво шукає шляхи вдосконалення управління селом. Визначаються фіксовані розміри хлібозаготівель, а надлишки колгоспам дозволено продавати на колгоспному ринку. Щоб пробудити зацікавленість селян в результатах своєї праці, а також покращити організацію сільськогосподарського виробництва, запроваджувалися виробничі бригади, елементи нормування і відрядна форма оплати праці. Підвищувалося оснащення колгоспів сільськогосподарською технікою. Наприкінці 30-х рр. на селі працювало 100 тисяч тракторів, 33 тисячі комбайнів, 550 тисяч вантажних машин (на майже 30 тисяч колгоспів і тисячу радгоспів). Уся техніка зосереджувалася в машинно-тракторних станціях (МТС), перша з яких в Україні була відкрита у 1928 р. 958 МТС вже діяло в Україні наприкінці другої п’ятирічки. Розгортається на селі стахановський рух. У 1935 р. Марія Демченко стала ініціатором руху за вирощування 500 ц цукрових буряків з гектара. Парасковія Ангеліна виступила ініціатором Всесоюзного змагання жіночих тракторних бригад. Це сприяло зростанню сільськогосподарського виробництва. Так було заготовлено у 1933 р. – 317 млн пудів хліба, у 1935 р. – 462 млн пудів хліба, у 1940 р. – 576 млн пудів хліба. Продуктивні сили українського села, підірвані примусовою колективізацією і голодомором, потроху відроджувалися, але натуроплата праці колгоспників становила лише 12–15% від заробленого.

2.У промисловості в другій половині 20-х рр. (1925–1927 рр.) курс було взято на індустріалізацію, щоб перетворити СРСР на могутню індустріально розвинену країну. За першим п’ятирічним планом середньорічні темпи приросту промислової продукції становили приблизно 20–22%. Це були напружені, але достатньо реалістичні показники. Капіталовкладення в економіку України склали

13 млрд крб (по СРСР–64 млрд крб). Планувалося збільшити виробництво електроенергії в 2,5 раза, важкого машинобудування в 3 рази, хімічної промисловості в 3,5 раза.

1928–1929 рр., перший рік п’ятирічки, був успішним. Валова продукція промисловості УРСР збільшилася на 20% (проти 16,5% за п’ятирічним планом), тобто починалося все успішно, але наприкінці 1929 р. здійснюється перехід до форсованої індустріалізації. У листопаді 1929 р. пленум ЦК ВКП(б) схвалив рішення “за всяку ціну” прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості. У статті “Рік великого перелому” Сталін визначив приріст великої промисловості на 1929–1930 рр. у 32%. У липні 1930 р. на ХVІ з’їзді ВКП(б) Сталін на 1930–1931 рр. визначив 45% приросту промислової продукції, а у 1932 р. на ХVІІ конференції ВКП(б) Орджонікідзе на 1931–1932 рр. визначив приріст промислової продукції на 36 %. Ці показники ніяких серйозних обґрунтувань не мали, вони не були підкріплені відповідними матеріальними ресурсами, тобто це були авантюристичні директиви, економічно не обґрунтовані. Але, незважаючи ні на що, вимагалося виконати призначені темпи. Почалася штурмівщина, „лихоманка буднів”. Надзвичайним напруженням сил і ресурсів робилося все для здійснення намічених темпів, у значній мірі за рахунок зниження життєвого рівня народу. Виник товарний голод. У 1928 р. в містах була запроваджена карткова система на продовольство. Почалося знецінення грошей. Джерелами індустріалізації стали державні позики, торгівля алкогольними напоями, експорт хліба, лісу, нафти, культурних цінностей та ін. Тобто це була нещадна експлуатація трудового ентузіазму мас. З 1929 р. розгортається соціалістичне змагання.

Проте, незважаючи на всі зусилля, досягти намічених рубежів не вдалося. Справжні підсумки першої п’ятирічки Сталіним були приховані. У 1933 р. він заявив, що перша п’ятирічка виконана за 4 роки і 3 місяці, а важка промисловість зросла на 108%. У дійсності темпи розвитку промисловості зменшилися з 23,7% у 1928–1929 рр. до 5% у 1932–1933 рр. (замість 36%), в середньому на рік становили 15,7%, що було навіть менше, ніж за п’ятирічним планом. Це був провал сталінського плану форсованої індустріалізації й надіндустріалізації. Конкретно ж, за п’ятирічним планом передбачалося збільшити виплавку чавуну з 2,4 млн т

(1928 р.) до 6,6 млн т (у 1933 р.), за форсованими темпами обсяги виплавки чавуну потрібно було збільшити втроє, а фактично у 1933 р. виплавили 4,3 млн т. Видобуток кам’яного вугілля планували збільшити з 27 млн т до 53 млн т, підняли до 80 млн т, а фактично видобули 45 млн т.

Хоча й був провал форсованих темпів, але досягнули великого приросту. В УРСР будувалося близько 400 нових підприємств. 1 травня 1932 р. почала працювати Дніпрогес. У Донбасі 53 нові шахти давали 21 млн т вугілля на рік, було збудовано 12 доменних печей, 24 мартенівські печі. У Харкові за 15 місяців було збудовано ХТЗ. 1 жовтня 1931 р. зійшов перший трактор ХТЗ. Прорахунки першої п’ятирічки в певній мірі були враховані. Щорічний приріст промислової продукції у другій п`ятирічці (1933–1937 рр.) було встановлено у 16,5%.

З метою підвищення ефективності виробництва, продуктивності праці посилювалася експлуатація трудового ентузіазму робітничого класу. У ніч з 30 на 31 серпня 1935 р. вибійник шахти “Центральна-Ірмине ” в Кадіївці Олексій Стаханов з двома підсобними робітниками за зміну видобув 102 т вугілля замість 7 т (в 14,5 раза більше). З 1935 р. розгортається стахановський рух. З’являються сотні, тисячі стахановців в різних галузях промисловості. Незважаючи на деяку штучність організації цього руху, він сприяв підвищенню ефективності виробництва.

Результати другої п’ятирічки були фальсифіковані, як і першої. Заявили, що виконана вона за 4 роки і 3 місяці, але реальне виконання становило 70–77%.

У третій п’ятирічці темпи розвитку промисловості не відставали від запланованих, але нерідко в результаті застосування надзвичайних заходів. У червні 1940 р. було видано указ Верховної Ради СРСР “Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками і службовцями підприємств та установ”, за яким порушення дисципліни, запізнення вважалися кримінальним злочином.

Незважаючи на протиріччя здобутого, досягнуте було вагомим. Україна по суті стала індустріальною державою. За роки перших трьох п’ятирічок побудовано було сотні підприємств. Серед них 7 промислових гігантів–новобудов: “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Дніпрогес”, Дніпровський алюмінієвий (м. Запоріжжя), Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи. Також було 5 реконструйованих гігантів: Луганський паровозобудівний завод, Макіївський, Дніпродзержинський, Дніпропетровський, Комунарський металургійні заводи. Таких промислових гігантів в СРСР було близько 35. Наприкінці 30-х рр. частка України від загальносоюзного становила: у видобутку вугілля – 50,5%, залізної руди – 67,6%, виплавці чавуну – 49,7%, виробництві сталі – 48,9%. У цілому ж наприкінці 30-х рр. Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за обсягом виплавки чавуну та четверте місце в світі за видобутком кам’яного вугілля.

33. Суспільно-політичне життя УРСР у 30-х рр. Сталінський режим

1. Перші судові процеси.

2. Посилення репресій проти української інтелігенції у першій половині 30-х рр.

3. Апогей репресій. Утвердження сталінського тоталітар­но­­­­­го режиму

1.З кінця 20-х рр. починає утверджуватися сталінський тоталітарний режим, культ особи Сталіна, відновлюються репресії, дещо призабуті за роки непу. Сталінський курс на суцільну масову колективізацію і ліквідацію куркуля як класу, на форсовану індустріалізацію неминуче повинен був викликати опір з боку різних верств населення в Україні, в першу чергу селянства та інтелігенції.

Вже на початку 1928 р. відбувся процес над старими спеціалістами Донбасу, який дістав назву “Шахтинська справа”. Стара технічна інтелігенція була звинувачена у “шкідництві”. З 49 засуджених 7 розстріляли. Цей процес провели, щоб залякати старих спеціалістів–інженерів.

У березні 1930 р. в Харкові відбувся процес над Спілкою визволення України, за яким проходило 45 видатних діячів української національної інтелігенції: академіки С. Єфремов, М. Слабченко, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Усього по Україні за справою СВУ було репресовано до 5 тисяч чоловік. Обидва ці процеси були сфабриковані ОДПУ.

У січні 1930 р. була ліквідована Українська автокефальна православна церква.

2.У першій половині 30-х рр. репресії проти української інтелігенції набувають більшого розмаху, особливо у 1932–1933 рр., що не випадково співпадає з голодомором. До українських діячів широко застосовується звинувачення в націоналізмі. Почалася критика М. Скрипника, не витримавши якої, 7 липня 1933 р. він покінчив життя самогубством. 13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством М. Хвильовий, протестуючи цим проти переслідувань діячів української культури.

У грудні 1933 р. заступник наркома освіти А. Хвиля оголосив кобзу та бандуру “класоворожими” інструментами. У грудні 1934 р. в Харкові, під час заключного етапу Республіканської олімпіади міста і села, були заарештовані і розстріляні майже триста українських кобзарів та лірників.

З 1933 р. починаються широкі репресії проти діячів української культури, жертвами яких стали близько 500 письменників. У 1933 р. були заарештовані

Л. Курбас, художник М. Бойчук та вся його школа. Всі існуючі літературно-художні об’єднання були ліквідовані. У 1934 р. була створена Спілка радянських письменників України, а потім інші спілки. Тобто весь процес творчості підпадав під контроль партійних чиновників. Гоніння зазнала й українська наука. У 1934 р. при загадкових обставинах помер М. Грушевський.

Провідниками сталінської політики в Україні були в першу чергу представники вищого державно-партійного керівництва. У 1928–1938 рр. генеральним (першим) секретарем ЦК КП(б)У був С. Косіор, а з 1938 р. його замінив М. Хрущов (1938–1947, 1947–1949 рр.). У 1933 р. в Україну з надзвичайними повноваженнями був присланий П. Постишев, який став другим секретарем ЦК КП(б)У. З 1933 р. ДПУ (потім НКВС) УРСР очолив Балицький.

Особливого розмаху сталінські репресії набувають після вбивства Кірова

(1 грудня 1934 р.). В Україні органи держбезпеки “викривають” багато “контрреволюційних організацій”, серед яких найбільші були: у 1933 – “Український національний центр”, “Українська військова організація”, “Польська організація військова”, у 1934 – “Білогвардійський терористичний центр у Києві” та ін.

3.Пік репресій припадає на 1937–1938 рр., коли жертвами їх стають кілька мільйонів чоловік, з яких кілька сотень тисяч було розстріляно. Серед жертв були різні люди, також і відомі діячі в Україні: С. Косіор, Е. Квірінг, Х. Раковський,

Ю. Коцюбинський, Ю. Медведєв, В. Чубар, В. Затонський та багато інших. У 1937 р. застрелив себе і дружину П. Любченко, який у 1933–1937 рр. був головою РНК УРСР. З 62 членів ЦК(б)У, обраних на ХІІІ з'їзді КП(б)У, 55 було репресовано, з 11 членів Політбюро – 10 репресовано, з 5 кандидатів у члени Політбюро – 4. Кількісний склад КП(б)У зменшився з 1933 по 1938 рр. на 266 тисяч чоловік, майже наполовину. Широкими були репресії й проти військових кадрів. Були репресовані тисячі офіцерів, серед яких Якір – командуючий Київським військовим округом, Дубовий – командуючий Харківським військовим округом.

Наприкінці 30-х рр. завершується згортання українізації, що особливо активізується після самогубства Скрипника. У 1938 р. були закриті навчальні заклади з національними мовами навчання, а у 1939 р. були ліквідовані національні райони, національні сільські та інші ради.

Наприкінці 30-х рр. сталінський тоталітарний режим остаточно затвердився в усіх сферах життя – економічній, політичній і духовній. 30 січня 1937 р. надзвичайний ХІV Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив нову конституцію УРСР, яка була дуже демократичною, але тодішня суспільна практика це заперечувала.

34. Західноукраїнські землі в 20 – 30-х рр. ХХ ст.

1. Політика польської влади щодо західноукраїнських земель у 20 –

30-ті рр.

2. Посилення українського національно-визвольного руху у Польщі в 20 – 30-ті рр.

3. Становище Північної Буковини у складі Румунії в 20 – 30-ті рр.

1.У березні 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між Радянською Росією та Польщею, за яким Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся відійшли до Польщі. 14 березня 1923 р. Рада послів країн Антанти визнала Східну Галичину частиною Польщі. У 1919 р. країни Антанти надали Польщі тільки дозвіл на тимчасову її окупацію.

У складі Польщі українців було 6 мільйонів, а українські землі становили одну третину всієї території. За рішенням Ради послів країн Антанти українські землі в Польщі повинні були отримати автономію, але керівництво Польщі це ігнорувало. По відношенню до українського населення в Польщі проводилася дискримінаційна політика. Українці майже не мали можливості займати адміністративні пости в державних установах, офіцерські пости в армії, поліції. Польський уряд прагнув до асиміляції українців, до їх ополячення. При цьому особлива увага приділялася витісненню української мови з державних установ і системи освіти.

31 липня 1924 р. польським урядом було затверджено „кресовий” закон, за яким запроваджувалася двомовна утраквістична школа як основний тип. Фактично школа ставала польською. Вчителями переважно були поляки, а українських вчителів переводили до Польщі. Внаслідок цього, якщо у 1921 – 1922 рр. в Галичині було 2 420 українських початкових шкіл, то у 1930 р. залишилося 350 шкіл. 70% населення Польщі були неписьменними або малописьменними. Із 138 загальноосвітніх середніх шкіл Галичини в 1939 р. було лише 5 українських державних (2 050 учнів) і 18 приватних (3 571 учень). У вищих навчальних закладах Галичини для українців встановлювалися обмеження – висока плата і п’ятивідсоткова норма (у Львівському університеті). Тому у 1921–1925 рр. у Львові нелегально діяв „таємний університет”, який надавав українській молоді можливість здобути вищу освіту.

Утиски українського населення в Польщі в національній сфері доповнювалися соціально-економічним гнобленням. Уряд Польщі свідомо проводив економічну політику, за якою українські землі були перетворені на аграрно-сировинний придаток, ринок збуту і джерело дешевої робочої сили для індустріально розвинених польських земель. Тобто економічна політика польського уряду щодо українських земель носила колоніальний характер. Штучно стримувався і розвиток української кооперації. Переважали дрібні промислові підприємства. 85% належало галузям видобувної промисловості (нафта, ліс, харчова та ін.). Було засилля іноземного капіталу (англійського, французького, німецького).

Українське селянство страждало від безземелля і малоземелля. В Галичині у 1924 р. 44% загальної площі становило поміщицьке землеволодіння. Поміщицькі маєтки в середньому налічували від 3 500 до 4 000 га. Була проведена аграрна реформа, за якою частина поміщицьких земель викуплялася, а потім продавалася селянам, але вона носила яскраво виражений шовіністичний характер. За таємним наказом українським селянам дозволено було продавати лише 5% всіх викуплених поміщицьких земель, а інші землі надавалися „осадникам”, польським колоністам – колишнім військовослужбовцям. За 20–30-ті роки чисельність осадників зросла до 300 тисяч. За цей же час із західноукраїнських земель Польщі емігрували за океан приблизно 240 тисяч українських селян. У результаті зростала частка польського населення, а українського зменшувалася, особливо в містах. Так, у1939 р. у Львові було українців – 16,2%, поляків – 50,8%, євреїв – 31,9%.

2. У результаті просто неминучим ставало посилення національно-визвольного руху на західноукраїнських землях, особливо в Галичині. Зростала політична активність і національна свідомість українців, чому в значній мірі сприяла діяльність українських політичних партій та організацій.

У 1925 р. на базі УНДП було утворено міжпартійне Українське національно- демократичне об`єднання на чолі з Д. Левицьким, яке у 20-ті роки було однією з найвпливовіших політичних сил в Галичині. УНДО виступало за здобуття Україною самостійності, але без терористичних методів, за демократичний розвиток української держави. До УНДО входив цвіт української інтелігенції краю. На виборах до польського сейму УНДО отримало 600 тисяч голосів. Активно діяла Українська радикальна партія, яка в Галичині налічувала 20 тисяч чоловік, переважно селян. УРП виступала за самостійність України. На початку 30-х рр. галицькі радикали об`єдналися з українськими есерами Волині в Українську соціалістичну радикальну партію.

У 1919 – 1938 рр. діяла Комуністична партія Західної України як складова частина Комуністичної партії Польщі. КПЗУ діяла в підпіллі. Найбільший вплив на маси вона мала у 20-ті роки, але в 30-ті роки її вплив різко скоротився, до чого спричинили сталінські репресії, голод в УРСР та ін. Діячі КПЗУ самі ставали жертвами сталінських репресій. У 1938 р. рішенням Комінтерну за вказівкою Сталіна КПЗУ і КПП були розпущені.

У 1929 р. у Відні утворилася Організація українських націоналістів, яка об’єднала Українську військову організацію (УВО) і радикальні студентські націоналістичні групи. До кінця 1938 р. очолював ОУН Євген Коновалець, якого було вбито радянським агентом. Ідеологію ОУН становив „інтегральний” (вольовий, чинний, дієвий) націоналізм, засади якого розробив Д. Донцов. За цим вченням нація становила абсолютну цінність, досягнення незалежності України проголошувалося найвищою метою, для її досягнення прийнятні були будь-які методи.

У 30-ті роки вплив ОУН в Галичині різко зростає, особливо серед молоді (на 1939 р. в ОУН налічувалося 20 тисяч членів). Оунівці розгорнули широку діяльність, особливо застосовуючи активні форми боротьби: демонстрації, страйки, бойкоти, також і терористичні акти – експропріації, акти саботажу, десятки замахів. Так, було вбито комісара польської поліції у Львові Є.Чехівського, радянського дипломата О. Майлова та ін. У відповідь на терор ОУН були застосовані репресії з боку польських властей. Восени 1930 р. на українських землях була проведена так звана „пацифікація” (втихомирення, умиротворення), коли спецзагони поліції і війська чинили фізичні розправи над активними українськими діячами, громилися українські товариства та кооперативи. У 1934 р. оунівці вбили міністра внутрішніх справ Польщі К. Перацького, якого вважали головним винуватцем кривавої пацифікації 1930 р. У відповідь почалися нові репресії, арешти і гучні судові процеси над оунівцями. У 1935 – 1936 рр. відбувся Варшавський процес, який виніс смертний вирок С. Бандері, М. Лебедю, Я. Карпинцю, але амністія замінила його на довічне ув`язнення. У 1934 р. на Поліссі у м. Березі Картузькій було створено концтабір для політв’язнів, переважно українців.

На відміну від ОУН лідери УНДО виступали проти насильницьких, терористичних методів боротьби, намагаючись досягти порозуміння з польською владою. У 1935 р. між лідерами УНДО і польським урядом була укладена угода, яка називалась „нормалізація”, і УНДО відмовилось від антиурядової боротьби, а польський уряд припинив переслідування українських демократичних організацій. Один із лідерів УНДО В. Мудрий був обраний віце-маршалом польського сейму. У цілому наприкінці 30-х років ситуація на українських землях в Польщі залишалася напруженою.

3.Інша частина західноукраїнських земель – Північна Буковина і Південна Бессарабія з 1918 р. опинилася під владою Румунії. Становище українців на цих землях було найбільш важким. Особливо у 1918 – 1928 рр., коли на окупованих Румунією територіях діяв стан облоги (воєнний стан), тобто була заборонена будь-яка легальна політична діяльність. Українське населення в Румунії піддавалося жорстокому національному і соціально-економічному гнобленню.

Політика румунського уряду щодо українців була класично колоніальною. Українці визнавалися не українцями, а „слов’янізованими румунами”. Активною була асиміляція краю, румунська мова була державною, використання і вживання української мови заборонялося. У Північній Буковині було українських початкових шкіл: у 1914 р. – 218, у 1920 р. – 157, а у 1926 – 1927 рр. – 0. З 1919 р. на роботу в державні установи брали лише тих, хто знав румунську мову, українська мова була заборонена. Українські міста і села перейменовувалися на румунські. Закриті були всі гімназії та профшколи з українською мовою навчання. Також були закриті культурно-освітні товариства, заборонено ввозити українські книжки і музичні твори. У Чернівецькому університеті закрили українські кафедри.

Економічне становище українських земель у складі Румунії було надзвичайно важким. У промисловості переважало дрібне кустарне виробництво, найбільш розвинутими були харчова і лісова промисловість. Високим було безробіття. Рівень життя – один із найнижчих у Європі. На селі панувало малоземелля і безземелля серед селян. Населення окупованих Румунією земель чинило опір. 16 – 25 вересня 1924 р. в Бессарабії сталося Татарбунарське повстання, в якому брало участь і українське населення.

З 1928 р. почалися деякі послаблення. У школах впроваджувалося викладання української мови, але у 1934 р. це було скасовано. Легалізоване було політичне життя. З 1927 р. в Північній Буковині діяла Українська національна партія, ліберальна організація, яка захищала національні інтереси українців, але виключно легальними методами діяльності. З 1929 р. почала діяти легальна організація „Визволення”, а у 30-ті роки формуються націоналістичні організації. Але у 1938 р. в Румунії до влади прийшли військові, і легальна політична діяльність знову була заборонена.

35. Початок Другої світової війни. Зміни в становищі західноукраїнських земель

1. Події у Закарпатті у 1938 –1939 рр. Карпатська Україна.

2. Радянсько-німецькі договори 1939 р. і доля західноукраїнських земель.

3. Радянізація західноукраїнських земель

1. Закарпаття з 1919 р. перебувало у складі Чехословаччини. Становище українців тут було значно кращим, ніж у Польщі чи Румунії. Чехословацький уряд дбав про економічний розвиток краю, до того ж асиміляційні процеси тут були більш слабкі. Проте обіцяної автономії Закарпаттю надано не було. Ситуація змінилася у 1938 р., коли Німеччина висунула територіальні претензії до Чехословаччини. У вересні 1938 р. Англія, Франція, Італія і Німеччина уклали Мюнхенський пакт, за яким відбулося розчленування Чехословаччини. 23 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало автономію. Уряд краю очолили українські патріотично налаштовані діячі, які виступали за побудову автономної української держави. У січні 1939 р. саме ці діячі створили Українське Національне об`єднання, яке 13 лютого 1939 р. на виборах до сейму (парламенту) здобуло 86% всіх голосів. 15 березня 1939 р. на засіданні Сейму за ініціативою УНО було проголошено незалежну українську державу в Закарпатті, яка дістала назву Карпатська Україна. Її президентом було обрано лідера УНО Августина Волошина. Проте вже 14 березня 1939 р. війська Угорщини почали окупацію Закарпаття і за кілька днів успішно її завершили. Карпатська Україна, ледве народившись, відразу перестала існувати. Сталін, виступаючи на XVIII з`їзді ВКП(б), так охарактеризував Карпатську Україну: „Комашка, що хоче прилучити до себе слона”.

2. Цікава геополітична ситуація наприкінці 30-х рр. склалася й навколо інших західноукраїнських земель. Готуючись до широкомасштабної війни на заході, нацистська Німеччина прагнула забезпечити собі тил і домовитися з СРСР. Сталін виявився готовим до діалогу. 23 серпня 1939 р. у Москві було укладено радянсько-німецький пакт про ненапад – пакт Молотова – Рибентропа, таємний протокол якого розмежував сфери впливу обох держав у Східній Європі. До сфери впливу СРСР відійшли Західна Україна, Західна Білорусь, Бессарабія, Прибалтика. Цей договір розв’язав Німеччині руки.

1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. 17 вересня 1939 р. Червона Армія перейшла польсько-радянський кордон і здійснила окупацію західних земель України і Білорусії. 28 вересня 1939 р. СРСР і Німеччина підписали „Договір про дружбу та державний кордон”, який чітко поділив захоплені землі Польщі між ними. Так Східна Галичина, Західна Волинь і Західне Полісся увійшли до складу СРСР у вересні–жовтні 1939 р.

У червні 1940 р. уряд СРСР поставив ультиматум Румунії з вимогою повернути Бессарабію і Північну Буковину, окуповані у 1918 р. Німеччина це підтримала і Румунія повернула землі СРСР. Так, за винятком Закарпаття, на літо

1940 р. всі українські землі об`єдналися в єдиних державних кордонах.

3. На приєднаних західноукраїнських землях сталінське керівництво почало їх радянізацію, тобто проведення за сталінським сценарієм перетворень у політичній, економічній та культурній сферах. Ці дії оцінюються досить суперечливо. Був позитив: розширена мережа навчальних закладів і проведена українізація системи освіти всіх рівнів. Збільшилася кількість україномовних періодичних видань, театрів та ін. Частина бідноти з підвалів переїхала до добре влаштованих квартир. Було введено безкоштовне медичне обслуговування. Усе це схвально зустріли, особливо незаможне населення. В економіці відмінили приватну власність на засоби виробництва, провели націоналізацію промисловості, конфіскацію поміщицьких земель. Але скоро розгорнулася примусова колективізація за сталінським зразком. Були закриті всі політичні партії і громадські об`єднання. Почалися репресії, особливо проти “соціально чужих” (капіталісти, поміщики, урядовці, офіцери та ін). Репресії набули великих масштабів. 10% населення краю в ці роки стало жертвами сталінських репресій.

Єдиною політичною силою, спроможною протистояти сталінському режимові на західноукраїнських землях, залишалася ОУН, яка зберегла свою підпільну мережу і чинила опір. У січні 1941 р. у Львові відбувся гучний процес над 59 членами ОУН, переважно молоддю (студенти і учні), з яких 42 (11 дівчат) були засуджені до розстрілу. Проте остаточне завершення радянізації західноукраїнських земель було перервано нападом на СРСР нацистської Німеччини.

36. Початок Великої Вітчизняної війни. Окупація німецько-фашистськими військами території України. Окупаційний режим

1. Бойові дії на території України влітку 1941–1942 рр.

2. Окупаційний режим в Україні

1. 22 червня 1941 р. раптовим нападом військ нацистської Німеччини та її союзників на СРСР почалася Велика Вітчизняна війна. В Україні наступала група армій „Південь”, яка діяла проти радянських військ Південно-Західного і Південного фронтів. Початок війни для радянських військ виявився вкрай несприятливим, вони зазнали величезних втрат, але чинили опір, який дедалі зростав. 23–29 червня 1941 в районі Луцьк–Броди–Рівне–Дубно тривала найбільша танкова битва початкового періоду війни. 7 липня – 19 вересня 1941 р. тривала оборона Києва, 5 серпня – 16 жовтня 1941 р. тривала оборона Одеси, а у жовтні 1941 р. – липні 1942 р. – оборона Севастополя. 25 серпня 1941 р. німецько-фашистські війська захопили Дніпропетровськ. У другій половині вересня 1941 р. сталася трагедія Південно-Західного фронту, одна з найбільших поразок Червоної Армії на початку війни. В оточенні німецьких танкових колон опинилося 4 армії, в полон потрапило 665 тисяч чоловік, загинуло й командування фронту разом з командуючим генерал-полковником Кирпоносом. На кінець 1941 р. не окупованими залишилися лише східні райони Харківщини, Донбасу та Севастополь.

У травні 1942 р. радянські війська спробували провести наступальні операції в районі Харкова і Керчі, але зазнали поразки. В полон потрапило 440 тисяч чоловік. 28 серпня 1942 р., захопивши місто Свердловськ Ворошиловградської області, німецько-фашистські війська завершили окупацію українських земель. На їх території було встановлено жорстокий окупаційний режим.

2. Уся територія України була поділена на кілька частин. Під назвою „Трансністрія” до складу Румунії включили Одещину, частини Миколаївської, Вінницької областей та Лівобережжя Молдови. Під назвою дистрикт (округ) “Галичина” до складу генерал-губернаторства (польські землі) були включені західноукраїнські області (Львів, Тернопіль, Станіслав, Дрогобич). Прифронтові області безпосередньо підпорядковувалися військовому командуванню. Інші українські землі утворили рейхскомісаріат „Україна”, очолений Еріхом Кохом, який виділявся своєю жорстокістю до слов’ян.

На окупованих землях було встановлено „новий порядок”, за яким місцеве населення перетворювалося у дискриміноване і нерівноправне. Були встановлені різні заборони, діяли закони військового часу. Проводилися репресії, особливо щодо єврейського населення. Всього було знищено 3,9 млн цивільного населення і 1,3 млн військовополонених.

Проводилася широкомасштабна програма економічного пограбування України. Вивозили продовольство, сировину, устаткування, пам’ятники культури, плодові дерева, навіть чорнозем. На каторжні роботи до Німеччини було вивезено

2,2 млн людей, переважно молоді. Усі ці заходи здійснювалися відповідно до плану „Ост”, розробленому ще напередодні війни, за яким вирішувалася доля окупованих східних земель і України також. За цим планом передбачалося перетворення України в колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток рейху, „життєвий простір” для колонізації представниками „вищої раси”. Місцеве населення підлягало витісненню і фізичному знищенню.

37. Рух Опору в Україні

1. ОУН і нацисти. Утворення УПА і її діяльність.

2. Радянський партизанський рух і підпілля

1. Жорстокий окупаційний режим в Україні спричинив до появи Руху Опору, в якому виділилося дві складові: оунівське підпілля і УПА, радянський партизанський рух і комуністичне підпілля. Причина такого стану – наявність ОУН, яка відігравала роль третьої сили в Україні, прагнучи до створення незалежної Української держави.

У цілому діяльність ОУН в роки війни однозначно оцінити непросто, бо вона була досить суперечливою. У 1938 р. в Роттердамі було вбито лідера ОУН Євгена Коновальця. У 1939 – 1940 рр. в ОУН стався розкол, утворилося дві фракції, з двома лідерами Мельником і Бандерою – ОУН (м) і ОУН (б). Між ними не було принципових розбіжностей, але існували розходження в питаннях тактики. Бандерівці, не відкидаючи можливості співпраці з Німеччиною, одночасно прагнули встановити контакти з іншими державами, виступали за утворення власної армії та розгортання активної боротьби за незалежність України, спираючись в основному на сили і можливості українського народу. Мельниківці ж доводили необхідність пріоритетної орієнтації на Німеччину, оскільки західні держави не цікавилися українським питанням. Між обома фракціями була гостра ворожнеча.

Обидві фракції – ОУН (м) і ОУН (б) на початку війни співпрацювали з нацистами. Обидві сторони намагалися використати одна одну у власних цілях. Тобто ворог був спільний, але цілі різні. ОУН прагнула, використовуючи підтримку Німеччини, досягти головної політичної мети – проголосити незалежну Українську державу, в чому особливо рішуче діяли бандерівці. Для нацистів же ОУН представляла інтерес як диверсійна шпигунська сила, маріонетки. Хоча серед вищого нацистського керівництва не було щодо цього єдності. Плодом співпраці на початку війни з СРСР стало створення німцями „Легіону українських націоналістів” із двох батальйонів – „Нахтігаль” і „Роланд”.

У перші ж дні війни виник конфлікт. 30 червня 1941 р. у Львові бандерівці несподівано для німців оприлюднили „Акт проголошення відновлення Української держави” і обрали уряд на чолі з Я.Стецьком. Вимогу німців скасувати цю акцію Бандера категорично відкинув. У вересні 1941 р. Бандера і Стецько були за-

арештовані і відправлені до концтабору. Восени 1941 р. напруження між нацистами і ОУН зростає. Німців непокоїть посилення оунівського підпілля, яке поширюється в західних і східних областях України. Оунівці намагалися поставити своїх людей в апарат місцевого управління і посилити вплив на маси, збираючи і організовуючи сили. Бандерівці діяли особливо рішуче – радикально, а мельниківці більше використовували легальні можливості співпраці з німцями. Плани ОУН полягали в тому, що в ході війни СРСР і Німеччина ослабнуть і не зможуть перешкоджати відродженню Української держави, тобто ОУН прагнула бути „третьою силою”. Але це створювало загрозу окупаційному режимові. Тому у листопаді 1941 р. нацистами було видано наказ про арешти і репресії проти діячів оунівського підпілля. Багато організацій ОУН (м) і ОУН (б) було розгромлено, сотні розстріляні, чимало вміщені до концтаборів.

Власне, наприкінці 1941 – на початку 1942 рр. між ОУН і нацистами виникло протистояння. Починається формування збройних загонів ОУН. Уже влітку – восени 1941 р. на Поліссі і Волині діяли загони Т. Боровця (Бульби) – „Поліська січ”. У 1942 р. виникають збройні загони ОУН (б) і ОУН (м). Протягом 1942 – першої половини 1943 рр. бандерівці підкорили собі всі інші загони і створили Українську Повстанську Армію. 14 жовтня 1942 р. вважається офіційною датою створення УПА. Головнокомандуючим УПА був Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

У червні 1943 р. було проведено 3-й Надзвичайний великий збір ОУН (б), який вніс доповнення та зміни до доктрини інтегрального націоналізму, яка не дуже виправдовувала себе на східноукраїнських землях. Цим обумовлювалась необхідність поєднати національні вимоги із загальнодемократичними, тобто розробити соціально-економічну платформу і наповнити національну ідею демократичним змістом, з метою розширення політичної бази.

У липні 1944 р. біля Самбора (Галичина) представниками від різних українських організацій (крім ОУН (м)) була створена Українська Головна Визвольна Рада, яка закликала до боротьби проти нацизму і більшовизму, а всім неросійським народам СРСР – об`єднатись у боротьбі за своє визволення.

УПА швидко розгорнула свою діяльність. Поширилася її територія з Волині, Полісся на Галичину, Черкащину. Зростала її чисельність – від 30 – 40 тисяч до 100 тисяч чоловік. Всього вважають, що через УПА до початку 50-х рр. пройшло близько 400 тисяч чоловік. Вдосконалювалася її структура, встановлені були військові звання, військові нагороди, діяли школи командирів, видавалися газети і журнали. Існували чотири ударні групи УПА: Захід, Схід, Південь, Північ. УПА виникла без зовнішньої підтримки, за масової підтримки місцевого населення. Під контролем УПА були цілі райони. У 1942 – 1943 рр. почалися бойові дії проти німців, але УПА переважно уникала зіткнень, вичікувала, зберігала сили. Вела УПА боротьбу і проти радянських партизанів, не пускаючи їх на свою територію. Боролася УПА і проти польських партизан. У 1943 – 1944 рр. сталася жорстока польсько-українська різанина, коли кілька десятків тисяч українців і поляків було знищено.

Влітку – восени 1944 р. райони дислокування загонів УПА зайняли радянські війська. На розгром УПА були кинуті великі сили. Боротьба велася жорстоко. За лютий 1944 – липень 1945 р. загинуло 92,8 тисячі бійців УПА. У квітні 1944 р. у сутичці з загоном УПА було смертельно поранено командуючого І Українським фронтом, генерала армії Ватутіна. Боротьба УПА, оунівців на західноукраїнських землях продовжувалася до середини 50-х рр.

2. Радянський партизанський рух і підпілля почали розгортатися з початком війни. Партизанська мережа, підготовлена ще в 30-х рр. на випадок війни, під час сталінських репресій була винищена. Заново все робилося на швидку руку, поспішно і погано було підготовлено. У результаті в перші місяці війни в Україні було залишено 3 500 диверсійних та партизанських груп, з яких на червень

1942 р. залишилося 22.

Але окупаційний режим нацистів сприяв посиленню і активізації радянського партизанського руху в Україні, який став більш активним і набирав більш організованих форм. У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Т. Строкач. Починають утворюватися і великі партизанські з’єднання. У лютому 1942 р. на Сумщині утворено партизанське з’єднання С. Ковпака і С. Руднєва. Навесні 1942 р. утворено партизанське з’єднання О. Сабурова, також створюються з’єднання О. Федорова, М. Наумова, М. Мельника. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 5 партизанських з’єднань і 900 дрібних загонів та сотні диверсійних та розвідувальних груп. Чисельність партизан в Україні на квітень 1943 р. становила 29,5 тисячі, на січень 1944 р. – 58,5 тисячі. Усього загальну кількість партизан та підпільників радянські історики налічують понад 500 тисяч.

Свої дії українські партизани координували з вищим командуванням, отримуючи з центру усіляку підтримку. Влітку 1943 р., під час Курської битви, партизани здійснили „Рейкову війну”. У червні – жовтні 1943 р. партизанське з’єднання С.Ковпака провело Карпатський рейд. Подібні рейди проводили й інші партизанські з’єднання.

На початку 1944 р. в радянському партизанському рухові в Україні визначилися нові риси. УШПР розформував 33 великі партизанські загони та інші, які були реорганізовані в 101 партизанський загін. У 1944 р. здійснювали партизанські рейди 19 з‘єднань і 25 окремих загонів. У січні – квітні 1944 р. І Українська партизанська дивізія ім. С. Ковпака під командуванням П. Вершигори провела Львівсько-Закарпатський рейд. А всього за січень–серпень 1944 р. було вчинено 1 037 диверсій.

Активно під час окупації діяло і радянське підпілля – комуністичне і комсомольське. У Краснодоні діяла „Молода гвардія”, у с. Кримки (Миколаївської області) – „Партизанська іскра” та ін. У Дніпропетровську секретарем підпільного обкому КП(б)У був М.Сташков, а підпільний міськком КП(б)У очолював Г.Савченко.

38. Визволення території України у 1943 –1944 рр.

1. Звільнення України від нацистської окупації.

2. Ціна Перемоги

1. Наприкінці грудня 1942 р. радянські війська почали звільнення українсь-ких земель від нацистської окупації. Першим було звільнено село Півнівка Міловського району Луганської області. На середину лютого 1943 р. радянські війська вийшли до Новомосковська, Синельникового, Красноармійська. Було звіль-нено Харків, але в середині березня 1943 р. німці знову захопили його. Остаточно радянські війська звільнили Харків 23 серпня 1943 р., після успішної Курської битви. Успішним наступом радянські війська вийшли до Дніпра, який німці перетворили на „Східний вал”. У серпні – грудні 1943 р. тривала битва за Дніпро, за яку 2 438 воїнів стали Героями Радянського Союзу. 25 жовтня 1943 р. радянські війська звільнили Дніпропетровськ, 8 вересня – Сталіне, 2 вересня – Суми, 21 вересня – Чернігів, 23 вересня –Полтаву, 14 жовтня –Запоріжжя. 6 листопада 1943 р. було звільнено Київ. 20 жовтня 1943 р. Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти були перейменовані відповідно у 1, 2, 3, 4 Українські фронти.

Наприкінці 1943 р. – на початку 1944 р. наступ продовжився. У січні – лютому 1944 р. радянські війська провели Корсунь - Шевченківську операцію, під час якої розгромили 80 тисяч німецько-фашистських військ, які потрапили в оточення (Канів – Корсунь-Шевченківський). Наступ продовжувався далі. Були звільнені 8 січня 1944 р. Кіровоград, 22 січня – Кривий Ріг, 13 березня – Херсон, 20 березня – Вінниця. Наприкінці березня – на початку квітня 1944 р. радянські війська вийшли на кордон з Румунією та Чехословаччиною.

У квітні – травні 1944 р. радянські війська успішно провели Кримську наступальну операцію. 8 квітня 1944 р. вони прорвали перекопські укріплення, а 12 травня 1944 р. повністю звільнили Крим. У травні 1944 р. з Криму депортовані кримські татари 238,5 тисячі чоловік, з яких 80% жінки та діти, а пізніше греки, вірмени, болгари. У червні 1944 р. в бою під Бродами радянськими військами була розгромлена дивізія СС „Галичина”. 7 липня 1944 р. було звільнено Львів, Станіслав. У серпні 1944 р. проведена Яссько-Кишинівська операція і звільнені Молдавія і Ізмаїльщина. У жовтні 1944 р. визволення українських земель від нацистської окупації було завершене, 28 жовтня 1944 р. звільнене Закарпаття. 8 травня 1945 р. нацистська Німеччина підписала акт про безумовну капітуляцію, а 2 вересня 1945 р. це зробила Японія. Друга світова війна скінчилася.

2. Український народ заплатив велику ціну за Перемогу. За роки війни Україна втратила 8 млн чоловік, або п’яту частину всього населення, з яких 2,5 млн загинули в боях , а 5,5 млн становили цивільні і військовополонені. Це становило 40–44% загальних людських втрат СРСР. Понад 10 млн чоловік залишилися без житла, міста і села були знищені, економіка зруйнована. Було знищено 16 150 підприємств, 27 910 колгоспів, 872 радгоспи, 1 300 МТС. Лише за 1943–1944 рр. німці вивезли 9 200 тисяч т зерна, 6 220 тисяч т м’яса, 950тисяч т олії, 208 тисяч т вершкового масла, 400 тисяч т цукру, 2 500 тисяч т фуражу, 3 500 тисяч т картоплі. Для транспортування всього цього знадобилося 1 418 тисяч вагонів.

У цілому матеріальні збитки України в роки війни становили 42% загальних збитків СРСР.

39. Протиріччя соціально-економічного розвитку УРСР у другій половині 40-х – середині 80-х рр.

1. Відродження промисловості.

2. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у повоєнне десятиліття.

3. Труднощі відродження села. Голод 1946 – 1947 рр.

4. Індустріальне зростання 50-х – першої половини 60-х рр.

5. Суперечності розвитку сільського господарства у 1953 – 1964 рр.

6. Промисловість УРСР у 1965 – 1985 рр.: від піднесення до спаду.

7. Колізії розвитку українського села у застійну добу

1.За роки війни економіка України зазнала величезних втрат, лише прямі збитки становили 285 млрд крб, що було в п’ять разів більше, ніж витрати на промислове будівництво за довоєнні п’ятирічки. У цілому промислове виробництво УРСР від довоєнного рівня становило у 1945 р. 26%. Конкретно ж у 1945 р. від рівня 1940 р. видобувалося та вироблялося: 36% вугілля, 20% електроенергії, 17% чавуну, 15,4% сталі.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР, а у серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР затвердили п’ятирічний план, за яким передбачалось довести виробництво валової продукції промисловості у 1950 р. до 113% від рівня 1940 р. Головна увага приділялася галузям важкої промисловості, куди переважно спрямовувалися кошти та ресурси. Значними організаторськими зусиллями та героїчною працею народу було досягнуто вагомих успіхів у відбудові промисловості, а саме: на 1950 р. від рівня 1940 р. становило 93% видобутку вугілля, більше 100% видобутку руди, виробництва прокату чорних металів та електроенергії, 93–95 % виплавки чавуну і сталі, 150% продукції машинобудування. У цілому на 1950 р. обсяг виробництва галузей важкої промисловості України від довоєнного рівня досяг 115%. Але легка промисловість на 1950 р. досягла лише 80% від рівня 1940 р., що обумовлювало нестачу найнеобхіднішого: взуття, одягу, продовольства та ін. Рівень життя та побуту населення в ці роки був низький.

2. Успішно розвивалась промисловість і на західноукраїнських землях. Валова продукція промисловості за 1945–1950 рр. зросла тут у 10 разів. Усього діяло

2 500 великих і середніх промислових підприємств, а кількість робітників за 1945–1950 рр. зросла у 7 разів. За сталінським сценарієм на західноукраїнських землях у повоєнні роки була проведена колективізація. 93% (1,5 млн) селянських господарств на 1950 р. було об’єднано в колгоспи (7 200), а у 1945 р. було 145 колгоспів, які об’єднували 5,5 тис. селянських господарств.

3.На відміну від промисловості сільське господарство відроджувалося повільніше, стан його був важким. Особливо ускладнилася ситуація у 1946 –1947 рр. Зима цього року видалася малосніжна, а весною та влітку – посуха. Несприятливі кліматичні умови обумовили неврожай. 3 26 400 колгоспів 5 500 не зібрали посіяного, валовий збір зерна був у 3–3,5 раза менший, ніж у 1940 р. Державний план хлібозаготівель було виконано на 60%, що призвело до повного виснаження продовольчих ресурсів села, а за умов підриву його продуктивних сил (43% селянських господарств не мали корів, а 20% будь-якої живності) це викликало голод. На трудодні селяни або нічого не отримували, або отримували 50–100 г зерна. Померло від голоду у 1946 р. – 282 тис. чол., а у 1947 р. – 520 тис. чол., всього близько

1 млн чол. У ці ж роки експорт зерна до країн Центральної та Західної Європи (Болгарія, Чехословаччина, Румунія, Польща, Франція) становив 1,7 млн т.

По суті відбудова села розпочалася після врожаю 1947 р. Продуктивні сили села відроджувалися повільно, одна із причин цього в тому, що держава виділяла недостатньо коштів. Капіталовкладення в сільське господарство складали не більше 7 % від загального обсягу асигнувань. Недостатньо було й техніки. У 1945 р. на 28 тисяч колгоспів та радгоспів було 50 тисяч тракторів і 150 тисяч комбайнів. На 1950 р. їх стало вдвічі більше. У результаті від довоєнного рівня виробництво сільськогосподарської продукції України на 1950 р. досягло 91%.

4. 50-ті – перша половина 60-х рр. цікавий і суперечливий період розвитку економіки УРСР. Обсяг промислового виробництва, особливо галузей важкої промисловості продовжував невпинно зростати і не дивно, бо, як і раніше, сюди спрямовували найбільше зусиль і коштів. Особливо у 50-ті роки розгорталося в УРСР будівництво великих електростанцій (Каховська ГЕС). Усього за 1951 –1958 рр. загальна потужність ГЕС зросла в 1,9 раза, видобуток вугілля на 61,4%, виплавка сталі у 2 рази, алюмінію в 3,7 раза, чавуну на 81%, а виробництво прокату на 96%. Досягнуто було також високих темпів росту продукції машинобудування і металообробки. Але за темпом приросту легка і харчова промисловість істотно відставали від важкої.

У 50-ті роки у світі розгорнулася науково-технічна революція, яка почала здійснювати вирішальний вплив на подальший розвиток економіки, перш за все, промисловості. Тому для промисловості України актуальним стало питання модернізації, структурної перебудови, бо найрозвинутіші в УРСР галузі промисловості (металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування) вже не визначали рівень економічної могутності. Саме при Хрущові, у другій половині 50-х років, починається ціла низка реформ, які не зачепили основ адміністративно-командної системи, не впроваджували ринкових відносин, тому по суті були приречені на невдачу. Переважно реформи Хрущова були спрямовані на реорганізацію управління промисловості, на його вдосконалення.

У 1957 р. в УРСР були створені раднаргоспи – органи управління промисловістю на певній території, тобто замість галузевих міністерств (по вертикалі) управління промисловістю здійснювалось територіально (по горизонталі). Тим самим республікам надавалася певна економічна самостійність. Спочатку це дало відчутний ефект, оскільки прибутки накопичувались на рахунки підприємств і раднаргоспів, у результаті було більше можливостей впроваджувати найновіше устаткування та більш раціонально використовувати місцеві ресурси і науково-технічні кадри. Але скоро виявилися й недоліки, негативні тенденції, а саме: послабилися господарчі зв’язки між підприємствами різних регіонів, а це звужувало можливості здійснення єдиної технічної політики в масштабах СРСР (місництво), проте на початку економічне життя пожвавилося, індустріальний потенціал УРСР помітно зріс.

У 1959–1965 рр. в СРСР виконувався семирічний план. За цей час на 1965 р. було вироблено чавуну 38,5 млн т, сталі 37 млн т, прокату 30,5 млн т, або на 70% більше від рівня 1959 р., кам’яного вугілля видобуто з 164,5 млн т до 194 млн т, нафти у 4,6 раза більше, газу з 9,5 до 39 млрд кубометрів, а електроенергії з 44 до 94 млрд кВт/год. Були створені штучні моря: Каховське, Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Київське.

У цілому за 1959 –1965 рр. загальний обсяг промислової продукції УРСР зріс на 84%, але показники ці були суперечливі, оскільки досягнення НТР у виробництво впроваджувались повільно.

5. Сільське господарство у 50-х – першій половині 60-х рр. також розвивалося нерівномірно. На початку 50-х років становище в сільському господарстві було дуже складним. У березні 1953 р. відбувся пленум ЦК КПРС, який розглянув питання про становище у сільському господарстві СРСР. Було вироблено новий підхід, більш реалістичний, спрямований на удосконалення існуючої колгоспної системи, а саме, більше виділялося коштів, техніки, спеціалістів, тобто інтенсивніше зміцнювалася матеріально-технічна база колгоспів. Були підвищені закупівельні ціни майже в 3 рази, в тому числі на зернові майже в 7 разів, а на продукцію тваринництва у 5,5 раза. Колгоспникам щомісячно або щоквартально почали авансувати їхню працю (з 1956 р.). У 2,5 раза була зменшена сума податків з господарств колгоспників, також скасована попередня заборгованість.

Незважаючи на обмеженість цих заходів, наслідки були відчутні. За 1954 –1959 рр. щорічний приріст сільськогосподарської продукції становив понад 7%. Врожайність зернових за 1950 –1961 рр. зросла з 10,2 до 19,9 ц з га.

Але наприкінці 50-х років становище сільського господарства знову погіршилося. У травні 1957 р. Хрущов висунув гасло у найближчі роки наздогнати та перегнати США з виробництва м’яса, молока і масла на душу населення, а керівництво УРСР таке завдання визначило собі вже на 1958 р.

У 1958 р. були ліквідовані МТС, а вся належна їм техніка перейшла до колгоспів, які зобов’язані були її викупити. Це було суперечливе рішення. З одного боку це зміцнило матеріально-технічну базу колгоспів, зробило їх економічно більш самостійними, але одночасно підірвало фінансову базу колгоспів. На 1964 р. 90% колгоспів опинилися у фінансовій скруті, а 30% стали банкрутами.

На початку 50-х років було проведене чергове укрупнення колгоспів, яких у 1945 р. було 26 400, у 1950 р. –13 000, а у 1965 р. – 9 600. З 1959 р. почалося широке впровадження кукурудзи – “королеви ланів”, а також численні реорганізації сільськогосподарського виробництва. У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель, куди спрямовувалися техніка, кадри, кошти, а традиційні зернові райони усього цього в достатній мірі не отримували. У результаті у 1959–1965 рр. приріст продукції сільського господарства планувався


3278557484329232.html
3278588168193167.html
    PR.RU™